Слово на відзначеннгя 60-ої річниці Львівського псевдособору

Слава Ісусу Христу! Всечесніші отці, дорогі брати і сестри!
Син Чоловічий буде виданий у руки людям,
І вб'ють Його, і вбитий по трьох днях воскресне (Мк. 9, 31)

Сьогодні ми згадуємо трагічну подію 60-літньої давності - Львівський псевдособор. Можливо дехто із Вас поставить цілком слушне запитання: Для чого відзначати річницю тієї події, яка принесла знищення і руїну для нашої Церкви та стала формальною причиною для переслідування тих, що бажали залишитися вірними своїй вірі та своєму покликанню? Відповідь на це питання непроста і неоднозначна, як і зрештою складним та жорстоким був той час, який приніс для нашої Церкви таке важке випробування.
З другим приходом радянської влади на Західну Україну, навіть незважаючи на те, що ще тривала Друга світова війна, на фронтах
гинули люди і лилася кров, за ініціативою радянських органів держбезпеки та особисто Сталіна розпочався плановий державний захід спрямований на знищення Української Греко-Католицької Церкви. Комуністичні вожді добре розуміли, що допоки існуватиме Греко-Католицька Церква, яка завжди була опорою національного самоусвідомлення нашого народу, їхні плани утвердити своє тоталітарне панування та ідеологію не матимуть успіху. Тому по своїй суті більшовицький наступ на нашу Церкву - це наступ на український народ, на українську національну культуру, це чергова спроба знищити волелюбну українську людину, яка ніколи не була і не буде рабом диктаторів тиранів.
Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький у своїй пророчій візії бачив Голготу, до якої йшла наша Церква, щоб уподібнитися до страждаючого Христа. У своїх проповідях та пастирських посланнях ще у 30-тих роках минулого століття митрополит неодноразово звертався до священиків та вірних із закликом: "Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться вам за Христа і Його Церкву терпіти, а може і життя в жертву принести". Ці пророчі слова Слуги Божого Андрея збулися.
Відразу після його смерті радянська влада, яку до цього часу стримував величезний авторитет галицького митрополита, скріплений любов'ю вірних, почала діяти рішуче, бо вже тепер не було жодної поважної перешкоди для здійснення їхніх чорних намірів. Комуністичні засоби масової інформації розгорнули широку кампанію звинувачень Церкви. В ніч на 12 квітня 1945р. були заарештовані п'ять ієрархів УГКЦ у Львові та Станіславові, а саме: митрополита Йосифа Сліпого, який після смерті митрополита Андрея в листопаді 1944 року перебрав провід Церкви, єпископів Микиту Будку, Миколая Чарнецького, Григорія Хомишина та Івана Латишевського. В 1945-46 роках всі єпископи, священики, ченці та черниці, які не погодилися на співпрацю з владою, були заслані на Сибір. Таким чином УГКЦ було позбавлено духовного проводу. Духовенство і вірні втративши своїх пастирів не могли вести організоване церковне життя і були виставлені на легку здобич для тих, які втративши віру, із страху за своє власне життя були готові виконувати плани безбожного комуністичного режиму. Жоден із заарештованих владик не погодився на об'єднання з Російською Православною Церквою, як цього всіма способами домагалася влада. Наші єпископи на зраду не пішли, але подібно до Христа з любов'ю принесли своє життя як пасхальну жертву за людей і для людей та майже всі загинули в тюрмах і таборах. Зустрівши таку віру і незламність справжніх Христових пастирів, влада вирішила діяти інакше.
Радянські спецслужби розробили план проведення так званого "собору" який ми називаємо псевдособором, оскільки його було скликано в умовах страхітливого терору й проведено з неприпустимими порушеннями норм церковного права і релігійних свобод людини. З цією метою створено 28 травня 1945р. ініціативну групу, яку використано як інструмент ліквідації УГКЦ. До її складу увійшли парох церкви Преображення Господнього у м. Львові о. др. Гавриїл Костельник, генеральний вікарій Перемишльської єпархії о др. Михайло Мельник та декан Гусятинського деканату Станіславської єпархії о. Антоній Пельвецький. Ініціативна група, діяльність якої направлялася і контролювалася радянськими партійними органами, розпочала заходи спрямовані на так зване возз'єднання з Російською Православною Церквою. Шляхом залякувань, часто і відвертого терору та знищення змушувано священиків переходити в московське православ'я та приєднюватись до Ініціативної групи.
Горезвісний Львівський Собор скликали у першу п'ятницю Великого посту 8 березня 1946р. До архикатедри св. Юрія у Львові державні органи різними правдами і неправдами звезли 216 священиків і 19 мирян, які мали проголосувати вже наперед приготовлені рішення. Виступи делегатів були завчасно перевірені, щоб ніхто не порушив спланованого сценарію. З моменту прибуття у Львів усі учасники собору були взяті під надійний контроль, щоб виключити можливість будь-якого спілкування із сторонніми особами. Лише 6 годин було потрібно для того, щоб виконати замовлення комуністичної влади -Берестейську унію скасовано та вирішено приєднатися до Російської православної Церкви. Це рішення виразно нагадує вирок, який винесли провідники жидівського народу Ісусові Христові - Нехай буде розп'ятий (Мт. 27, 23). У цих днях розпинали і нашу Церкву.
Львівський псевдособор 1946 року був прикладом брутального втручання держави в релігійне життя людей. Уся підготовка, підбір учасників, керівництво працею та реалізація рішень цього зібрання були здійснювані за вказівками й під прямим наглядом представників влади та її репресивних органів. Ні митрополит, ні жоден єпископ нашої Церкви свого благословення на скликання собору не давали й участі в ньому не брали. Навпаки, навіть перебуваючи в ув'язненні, ієрархія УГКЦ цей псевдособор і його ухвали однозначно засудила, а своїм життям і смертю - заперечила. Втім, ніхто з греко-католиків ніколи й не мав сумніву в його канонічній нелегітимності. Навіть наші православні брати і сестри в глибині душі напевно не сумніваються в неправедності цього зібрання. Вони побоюються не так визнання самого факту, що держава вдалася до застосування терору та інструменталізації їхньої Церкви, як наслідків цього визнання для них самих.
Незважаючи на неканонічність цього зібрання, що проголосило себе "Собором Греко-Католицької Церкви" радянський уряд визнав його постанови та активно допомагав втілювати їх у життя. Внаслідок протидії рішенню Львівського псевдособору велике число священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення, а саму Церкву загнано у підпілля. Розпочалася нова героїчна сторінка її історії - сторінка мучеництва і духовного подвигу.
Завдяки незламній вірі владик, стійкості духовенства, вірності мирян, тисяч відомих і невідомих героїв Духа, Церква вистояла в період гонінь, живлячи в серцях вірних іскру надії та віру в Боже провидіння, яке постійно чуває над нашим народом, особливо у тяжкі хвилини його буття. Серед темряви зла і нелюдської злоби знайшлися і такі, що своєю життєвою поставою давали вірне свідчення Христової любові до людини. Тої любові, яка не виключає зі свого впливу нікого, навіть мучителів і ворогів. Пам'ятаючи про слова Господні - "Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, які вас проклинають" (Лк.6, 27), вірні нашої Церкви, її святі мученики, імен яких ми може і не знаємо, стали живими прикладами повноти Христового вчення, їхнє прощення і їхня молитва за тих, які їх переслідували сповнили неоціненними скарбами духовну скарбницю святої Церкви. Підтримані Божим милосердям вони пішли за Христом до Гетсиманського саду і Голготи, щоби там стати під Його Хрестом. Але цей хресний шлях, який проходить через прощення та примирення веде до світлого Воскресіння. Не всі вони дожили до тієї хвилини, коли Блаженніший патріарх Мирослав Іван, навчений їхнім прикладом любити і прощати, навіть своїм ворогам, 31 березня 1991 року після свого повороту на рідну землю, перед сотнями тисяч осіб у Львові торжественно проголосив: "Наша Церква воскресла! І хоч немічна і з ранами на своєму тілі, вона кличе до всіх живих чад своїх: Мир вам! Вона прощає і каже недругам своїм: "Господь нехай простить вам і помилує". Ось справжній плід мучеництва та святості - прощення і любов!
Згадуючи сьогодні подію Львівського псевдособору ми стверджуємо, що пізнання цієї трагічної історії потрібне лам, щоб очиститися від гріха ненависті, щоб вшанувати пам'ять невинно закатованих, щоб покаятися і не судити, щоби від усього серця вибачити. Бо тільки тоді можемо надіятися, що трагедія минулого більше не повториться, а перенесеш страждання і пролита кров не закликатимуть до помсти, а стануть прикладом для наслідування та джерелом духовної сили.
Від усього серця благодарім Господа, що провів нашу Церкву по тій Хресній дорозі, по якій і сам пройшов, що дарував нам мучеників - мужніх свідків віри і любові, які життя своє віддали як останню жертву у служінні рідній Церкві. Пам'ятаючи про них ми мислено постаємо перед ними, а вони перебувають серед нас, роблячи нас учасниками Пасхального таїнства страждання, смерті, Воскресіння і життя. Дякуємо сьогодні всім отцям, монахам і монахиням, які не признали вироку "суду нечестивих", винесеного рідній Церкві, а ревно трудилися в підпіллі. Разом з ними дякуємо і тисячам вірних, що з небезпекою для свого власного життя ісповідували святу віру і підтримували в цьому своїх ближніх, їхніми святими молитвами, Господи, спаси нас! Амінь!

Слава Ісусу Христу!